Володимир Тулупов
На постійній сторінці коментарів «Известий» колишній головний редактор «Московских новостей» і «Огонька» Віктор Лошак запросив читачів до дискусії про стан сучасної журналістики. Ось кілька цитат з його полемічної статті:
«... Зовсім не обов'язково знати журналістику зсередини, щоб бачити, як багато паразитів злетілося на той мед нехай маленької, але громадської популярності. У журналістиці, мабуть, утворилися якісь порожнечі, які й заповнили пластмасові хлопчики і дівчатка ».
«Добре, що вони такі зайняті собою, благополучні, але, коли найсильніша в долі враження - фільм« Щелепи »та пиятика в дев'ятому класі, важко вимагати від таких« майстрів пера »яскравих слів і сильних почуттів. Читачеві не передаються укладена між слів і рядків енергія, чарівність думки, трепет - їх просто немає, та й взятися нізвідки. Пластмаса адже не горить, вона лише плавиться і при цьому коптить.
Кіптява виникає на місці сенсацій, гострих думок, репортажів, де життя у всій її принади і гіркоти можна, здається, спробувати на смак. Замість цього пафос на місці сміливості; жарти нижче пояса на місці почуття гумору; нескінченне «я» як рецидив повної відсутності інтересу до непластмассовому світу, до життя за кордоном власних примх ».
«Маятник нашої журналістики дуже сильно хитнувся від літературної, невільного листи радянської епохи до текстів, холодно байдужим за принципом:« Мене послали - я написав »[1].
Біда ще в тому, що більшість нових головних редакторів, засновників, власників, видавців така ситуація і такі кореспонденти цілком влаштовують. І хоча на словах вони кажуть про «новий погляд», «новому підході» до журналістської діяльності, на ділі продовжують гірші традиції радянської преси, залишаючись у межах системи засобів масової інформації та пропаганди (СМІП), а не системи масової інформації (ЗМІ) або системи масового спілкування (СМО). Нерідко редакційні колективи вважають достатнім здійснювати свою діяльність в рамках т.зв. «Тусовочної журналістики», коли статті пишуться для вузького кола своїх читачів, думкою яких тільки й дорожать «елітні» журналісти (чи не це стало однією з причин перманентного і триваючого падіння тиражів багатьох і багатьох періодичних видань?). Аудиторія, звичайно, і в цьому випадку може прибувати за рахунок тих, кого влаштовує запропонований предмет комунікації і характер його висвітлення (все протилежне апріорі відкидається - реципієнт принципово не налаштований на якусь конвенцію), але поповнення, як показує практика, буває дуже малим.
Досліджуючи зміст деяких фрондирующих видань, можна прийти до висновку, що їхній редакції дотримуються насамперед конфліктної стратегії («виявлення розбіжностей і акцентуація на розбіжностях учасників комунікації з тим, щоб створити конфлікт, або підтримка, розпалювання існуючого конфлікту»), а також стратегії маніпуляційної ( «захоплення смислового простору комунікації з тим, щоб нав'язати учаснику комунікації свою комунікативну стратегію і відповідно своє бачення реальності»). Нерідко при цьому журналісти вдаються до методів і прийомів агітації і пропаганди, що проявляється і в агресивному тоні, і у використанні зниженої лексики, і в нехтуванні фаховими стандартами (використання чуток, спотворення фактів, помилкове домислювання та ін.).
Можна припустити, що вибір певних комунікативних стратегій викликається різними причинами: наявність громадського темпераменту - бажання змінити ситуацію на краще; амбіційність - бажання змінити ситуацію за власним планом, настояти на своєму; незадоволеність своїм статусом, викликана невизнанням з боку професійної спільноти, суспільства, влади. Але нерідко знання, навички, здібності комунікатора вступають в протиріччя з тією мірою активності, яку він бажав би проявити. Агресивний комунікатор, за визначенням, не володіє толерантністю, як правило, пояснює неприйняття його точки зору нерозвиненістю реципієнтів, замахом засновників, видавців, влади на його свободу висловлювати певну думку.
Є редактори та видавці іншого плану. Вони не просто заявляють про нові методи в журналістиці, а й намагаються реалізувати свої ідеї на практиці. На наших очах змінює «формулу видання» журнал «Огонек». Його видавець «Огонька» Леонід Бершидський, відгукнувся на заклик В. Лошака взяти участь у дискусії, вважає, що за останні 15 років мало яке ремесло змінилося так радикально - і по набору прийомів, і по функції у світі, - як журналістика. Що стосується технічного оснащення (мобільні телефони, диктофони, комп'ютери, Інтернет і багато ін.), Тут і сперечатися немає про що - справді, швидкість пошуку, обробки і трансляції необхідної інформації зросло у багато разів [2]. Що ж стосується зміни функції - про це можна і навіть необхідно подискутувати.
«Ви запитаєте: а якщо цейтноту немає і стаття пишеться, скажімо, в щотижневий або щомісячний журнал? Чому і в них тексти в масі стали більш сухими, відстороненими? Куди поділися яскраві слова і сильні почуття? Ось тут ми підходимо до суті змін, які зазнало наше ремесло. Воно стало, як це не прикро всім потенційним «золотим пір'ям», сервісної професією. Журналістика та література нині - не дві грані одного таланту, а виразно різні області. Читач через редактора каже репортерові: піди і принеси те, що у мене, читача, немає часу з'ясовувати самому. Автору аналітичних текстів: розклади по поличках те, що у мене немає часу обдумувати. Клацнувши каблуками, репортер і аналітик видаляються. Тільки найгірші з них залишаються понить: а як же моя творча індивідуальність? А як же почуття? ».
Але ж не випадково повноцінний газетний або журнальний номер уподібнюють «концерту», а редакційний колектив - «оркестру». Номер, у якому основне місце займають публіцистичні матеріали - інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні, - але знаходиться місце і офіційним, і статистичним, і науково-популярним, і літературно-художнім, і рекламно-довідковим, і образотворчим матеріалів ... Колектив, в якому є і майстер хроніки, і оглядач-аналітик, і нарисовець, і фейлетоніст, і фоторепортер, і класний відповідальний секретар - планувальник, редактор і кадровик «в одному флаконі» ... Останній, до речі, і стає тим самим рерайтерам, «організуючим публікації», тобто замовляють додатковий коментар до події на основі інтернет-даних, інфографіку, які піклуються про систему орієнтації на смузі і в номері (розвинений заголовний комплекс, виноси в тексті і ін., та ін.). Далекоглядний видавець, тим більше редактор ні за що не відпустить журналіста, «яка прагне у літературні зірки», - навпаки, знайде спосіб зберегти талант для редакції, знайде йому застосування в «газетної Бучі», не намагаючись «постригти його під одну гребінку» (скільки талановитих письменників починали в газеті, зовсім не гребуючи і чорнової редакційної роботи) [3].
Сучасний видавець пише: «Куди ж податися тужним за колишньою, більш персональної, але менш корисною і точної журналістиці? Для неї залишилося місце в авторських колонках; але і на нього претендують професійні літератори, останнім часом все менш чужі малих форм. У оновлюваному «Огоньку» ми віддаємо більшу частину колонок саме їм - або навіть не журналістам і не письменникам, а просто тим, хто цікавий аудиторії, чиї досягнення викликають заздрість і цікавість. Справжні досягнення, зауважте; красиво скласти статтю - річ, хоч як гірко в цьому зізнатися, нехитре »[4].
Тут виникає відразу ж багато питань. Персональна журналістика - обов'язково даремна і апріорі неточна? Публіцисти і письменники - свідомо нецікаві читачеві? Написати публіцистичну статтю - нехитра справа? Може бути, бізнесмен від преси переплутав двері? Адже і маркетинг в журналістиці припускає насамперед створення якісного товару - в нашому випадку «інформаційного продукту», і створюваного, і споживаного за особливими законами. Споживачем - читачем, глядачем, слухачем, - з особливим менталітетом, пристрастями, психологією читання, сприйняття, які за «500 днів» не трансформуються ...
Видавець і головний редактор мислять синхронно. В. Вдовін, що приступив до корінної перебудови журналу, за яким більш ніж столітня історія, в кожному номері оновлюваного «Огонька» послідовно роз'яснює (відрадний факт!) Свою позицію читачам:
«Ми стаємо прагматичним журналом для прагматичних людей».
«Як би ми не любили читати (адже любимо, правда?), Іноді краще один раз побачити, ніж довго вдумуватися в текст. Для зручності вашого сприйняття великі, а іноді й маленькі тексти в журналі ми тепер будемо супроводжувати красивими схемами »[5].
Немає заперечень - іноді дійсно корисно «вичавлювати воду», скорочуючи розлогі неінформативні міркування, «візуалізувати» повідомлення. Але ...
«Нові рубрики, поступово змінюється форма подачі, зменшення довжини текстів і збільшення кількості ілюстрацій - це все квіточки. На підході найважливіша зі змін (і складна для редакції) - ідеологічна.
Ми говорили про те, що для нас всі покоління рівні, але в першу чергу ми хочемо захопити читача у віці від 25 до 35. До цього віку, треба сказати, належить і більшість співробітників «Огонька». У порівнянні з більш старшим поколінням шістдесятників нам часто цікаві інші теми та інші ідеї. Спробую сформулювати кілька принципових відмінностей. Покоління шістдесятників любить міркувати, ми - добиватися. Шістдесятникам подобається «ставити діагноз» Росії, говорити про її своєрідності й незбагненності - нам той діагноз вже відомий. А далі що?
Шістдесятники завжди висловлюють претензії до влади, якою б вона не була, а ми на владу, вибачте за грубість, просто «забили».
Гасло «старих» інтелігентів: «Візьмемося за руки, друзі». А ми - індивідуалісти до мозку кісток.
І так - ми хочемо в цьому житті багато встигнути, спробувати, випробувати. Нам не вистачає часу. Тому замість традиційних букв ми часто використовуємо в особистому листуванні хитру систему значків і скорочень. Тому ми робимо тексти в «Огоньку» більш короткими і прагнемо передавати як можна більше сенсу за допомогою ілюстрацій.
Але в тому, що ми дивимося на життя інакше, ніж покоління наших батьків, я не бачу нічого не те щоб драматичного, але навіть і нового. Адже наші батьки, у свою чергу, зовсім інші, ніж наші діди. І так далі. Це не заважає поколінням чудово співіснувати - було б бажання.
Так що якщо вам років 40 або більше і вам не сподобаються зміни, які ми почали в «Огоньку», не поспішайте нас лаяти і робити висновок, що цей журнал тепер не для вас. Хто ще допоможе вам зрозуміти покоління ваших дітей, якщо не оновлений «Вогник»? [6].
Це вже - справжній маніфест. Будучи «сімдесятників», все ж таки не можу не заступитися за «шістдесятників», яким нинішнє покоління має бути вдячна хоча б за те, що саме їх ідеї (в тому числі індивідуальної свободи) підготували перебудову, що саме зміни, підготовлені поколінням 60-х , дають можливість нинішнім тридцятирічним вільно використовувати «розкручений бренд», яким є «Вогник» ... Хоча логічніше було б створити щось нове - своє! - Для практичної реалізації оригінальних поглядів на журналістику і журналістів.
Але продовжимо цитування:
«А як за останні років 15 змінилися значення слів! «Амбіції» і «кар'єрист» колись були лайками, а тепер навпаки. І «споживацьке ставлення» - вже не негативна характеристика, а норма життя. Мені хотілося б, щоб ви, наші читачі, ставилися до нас чисто споживацькому. Тому в своїх шпальтах я не намагаюся вчити вас життя, як личило б головному редактору радянського журналу, а звітую про виконану роботу ».
«Ви, напевно, помітили, що ми намагаємося не вантажити вас політикою. Вбийте мене, але я вважаю її нудною на світі річчю. І справжні герої нашого часу - вони явно не в політиці »[7].
Насправді всі звернення головного редактора побудовані саме за принципом «вчити жити», до чого якраз претензій немає - на те й існує «редакторська колонка» ... Хоча мені ближче позиція колишнього головного редактора «Огонька» Володимира Чернова, хто відгукнеться на нововведення в журналі так: «Не інформація - бог журналістики, а емоції. Тому я б зробив новий «Вогник» таким, яким, власне, я його і робив раніше: головною складовою журналу була б емоція. Щоб людина, читаючи «Огонек», плакав і сміявся »[8].
Ще більш повно В. Чернов виклав свій погляд на «Вогник» в інтерв'ю латвійській російськомовній газеті «Вісті Сьогодні» ще в травні 2003 року:
«... Ось лакові журнали є - вони начебто формують позитивне сприйняття життя. Але все це копирсатися в шоколадно-кремовому блан-Манже - на рівні тіла. А душа не лікується. А адже це найголовніше! Зараз уже й медицина знає, що всі ліки є в самій людині. Він може вилікувати себе на останній стадії раку. Як Солженіцин, як детектівщіци Дар'я Донцова, яка почала писати романи і одужала. Людина може врятувати сам себе. Але якщо вбити його дух, або покалічити, або надломити - починаються хвороби. І їх можна лікувати будь-якими морськими круїзами, ваннами, чим завгодно, а людина все одно загинається. Російська преса в основному тим і займається, що калічить дух нації. Це якесь загальне саморуйнування. Тому я намагаюся в своєму журналі компенсувати ту шкоду, якої завдають нервах і мізкам нації інші видання. А лікування глянцевими журналами - небезпечно для нації. Це журнали для багатих, але багаті їх не читають. Багата людина, якщо йому щось треба, просто бере каталог. Журнали для багатих насправді роблять і читають бідні люди. І страждають від недоступності всього цього глянцевого достатку. І всі ці поради - як досягти успіху, комусь сподобатися - нісенітниця для секретарок. Ну як ти можеш сподобатися, якщо в твоїх очах невпевненість, страх, бажання вчепитися за якийсь поплавець? »
«... Не можна суспільству весь час розповідати тільки про інвалідів. Хоча ми і про інвалідів розповідаємо. Ось зараз наш герой помирає - колишній спортсмен, у нього хвороба судин, йому відрізали ноги і він опинився в колясці. Але він мільйонер, створив кілька підприємств, інтернат для малюків. Він приїхав до приятеля на дачну ділянку і той каже: у нас води немає. Як води немає?! Це ж так просто! Зберіться, я скажу куди вам зателефонувати і вам Забурі свердловину дуже дешево! Це людина іншої енергетики, у нього інше внутрішній устрій. Ось ми і хочемо в міру сил і можливостей прищепити людям такий пристрій. Я не бачу причин нашому народу так вже впадати у відчай ».
«Ось приходить до мене фотокор:« Я такий матеріал зробив - в мордовській селі живе стара неграмотна, прожила страшне життя, виховала 13 дітей - дивись фотографії. Ні одного зуба немає. Жах! В якій країні ми живемо?! »Я кажу, старий, я у тебе цей матеріал не візьму. Тому що я хочу дізнатися, як вона дожила до 93 років і посміхається так світло.
Сенека говорив: якщо людині багато треба - він весь час буде бідний і нещасний, якщо йому треба небагато, він буде щасливий і багатий ».
«Моя молодша донька вчиться на факультеті журналістики - я намагався її прилаштувати кудись. Вона відмовилася. Знайшла сама собі приробіток. Вони дуже самостійні. І нічого не бояться. Біда старшого покоління - ми всі пам'ятаємо страх. І цей страх, навіть якщо ми розуміємо, що він безпідставна, нас тримає. От у нас є автор Діма Биков, який пише на день за статтею, пише вірші, романи - фантастично працездатний і талановитий. Як я жартую - «Биков - це наше все». Ви знаєте, чого він найбільше на світі боїться? Він боїться втратити роботу! ».
«... Ми ще соромимося втратити престиж. У мене знайома сім'я - дівча тяжко працює на кількох роботах, чоловік у неї актор, лежить на дивані - здоровий, молодий, красивий, Я йому кажу: дідусь, тобі не соромно? Ти що - Де Ніро чи Аль Пачіно?! Ні ролей - іди працюй в інше місце! Або як мені один письменник каже - як же я піду працювати на бензоколонку? Я ж прозаїк! Про яких зайчиків! Ти нобелівський лауреат чи що? Лев Толстой? Нації все потрібно п'ять-шість великих письменників, всі інші повинні писати детективи в електричках. У нас же 10 тисяч членів Спілки письменників. Кому вони потрібні? Їх же ніхто не читає!
Ось на Заході цього снобізму немає. Там будь-яка робота - це гроші, повагу. Звичайно, добре бути кінозіркою - але їх всього декілька! Тому найголовніше - повірити в себе і повірити в те, що ти не пропадеш!
Я сам кілька разів ішов з різних видань. Ставлю видання на ноги, а коли на ньому можна заробляти гроші, приходить команда, яка просто стриже купони. Я роблю нове видання. Було «7 днів», потім «Караван історій» - я ними пишаюся. Та таке відбувається, коли в тебе забирають твій успіх, крадуть ідеї. Та на здоров'я! Я завжди кажу - хлопці, нам потрібні тільки довідники та словники - інше ми самі придумаємо! ».
Добре, що «Вогник» не боїться публікувати думки колег, які представляють не менш успішні ЗМІ.
Микола зятька: «Я подивився на оновлений« Огонек »і зрозумів: це глухий кут. Тільки без образ! Проблема «Огонька» в тому, що аудиторії потрібно продати новий продукт під старим брендом. Стара аудиторія не буде читати новий журнал, а нова аудиторія - старий бренд. Я б залишив колишню, не дуже молоду, але розумну аудиторію, просто постарався б її розширити ».
Сергій Логінов, генеральний директор видавничого дому «Зима»: «Об'єктивно слабкість« Огонька »- його сторічний бренд. Я б перетворив слабкість на силу, зробивши наголос на традиції. Такому журналу потрібен розумний читач, а розумному читачеві потрібен розумний журнал. Потрібно, щоб вони зустрілися »[9].
Антон Носик, головний редактор MosNews.Com: «Існує ніша для щотижневого видання, яке не копіювало б тупо зразки Times і Newsweek. Оскільки великий радянський народ був самим читає народом у світі, то було б логічно запропонувати свій формат тижневика, враховує цю обставину. Важливо при цьому орієнтуватися не на друкарську публіку, а на що читає »[10].
Пристрасть до реформаторства не проходить у Росії вже чверть століття. Влада постійно закликають до кардинальних змін в армії, науці, житлово-комунальному господарстві, медицині, освіті, наводячи як приклад західний досвід. Але ось письменниця Тетяна Толстая, відома в тому числі своїми демократичними поглядами, на питання про причину повернення на батьківщину з США, де вона викладала літературу в одному з коледжів, відповіла так: «Напевно, тому, що смертельно втомилася займатися марною справою. Знаменита американська установка: кожен здатний стати всім - і генієм у тому числі, ледь не зробила з мене ідіотку. Як я не намагалася довести, що тільки обраним дано писати, все марно. Ні, ви не подумайте, що американські студенти - повні дебіли, просто система освіти зробила їх такими. Наприклад, навіть випускники престижних коледжів не вміють рахувати у стовпчик, не знають таблицю множення. Більше того, вони не обтяжують себе вивченням граматики англійської мови. Як же я могла навчити їх «художньому листу»? Зізнаюся, я сама не належала до числа зразкових учениць, скоріше навіть ходила в трієчниця, але бути такими неуками, відчувай себе при цьому вундеркіндами, - це вже занадто »[11].
У російської журналістики багата історія і сформована аудиторія. Звичайно, життя не стоїть на місці, але є речі фундаментальні, до яких слід віднести і місію журналістики як особливого соціального інституту, специфічної духовно-практичної діяльності. Міняємо мета, завдання, функції, принципи і ... отримуємо щось протилежне: наприклад, пропаганду, приховану рекламу, «чорний піар» або «бульварне чтиво». Але суспільство, що думає про майбутнє, що прагне стати справді громадянським, не може розвиватися без якісної журналістики.
Список літератури
1. Лошак В. Пластмасові хлопчики / / Известия, 16 лютого 2005 р., с. 4.
2. «Виграє сучасний репортер і в достовірності: вміло користуючись Мережею і телефоном, можна швидше, ніж раніше, отримати кілька незалежних підтверджень видобутої сенсації. Працюючи на читача, що також знаходиться в постійному цейтноті і читає по роботі, а не для розваги, журналіст діє максимально ефективним способом ». - Бершидський Л. Журналістика стала сервісної професією / / Известия, 1 березня 2005 р., с. 4.
3. Ср: «Мені нецікавий журналіст, який прагне в літературні зірки. Я полюблю його, коли він вигадав нарешті свій роман і їм на час змусить мене дивитися на життя іншими очима. У газеті і журналі він швидше за все просто займається не своєю справою. Створює гарні картинки, які нічого не ілюструють, висловлюється там, де потрібно повідомляти. Буває, що й прісочіняет - а вже цього я йому не пробачу ні як колега, ні як читач. А ось репортера, який приніс мені те, я і сам не знав що, - я поважаю ». «Тут не місце творчому самолюбству - сервіс, ось і машину на мийці вам буде натирати не одна людина. Мені, втім, в цьому випадку ближче спортивні порівняння - тому що і в командній роботі є місце професійному подвигу »- Бершидський Л. Указ. соч.
4. Там же.
5. Вдовін В. Горимо! / / Вогник, 2005, № 4, с. 2.
6. Вдовін В. Труднощі перекладу / / Вогник, 2005, № 5, с. 2.
7. Вдовін В. Споживче ставлення / / Вогник, 2005, № 8, с. 2.
8. Вогник, 2005, № 4, с. 2.
9. Вогник, 2005, № 5, с. 2.
10 Вогник, 2005, № 4, с. 2.
11. Заозерскій А. «Я - не Настасья Пилипівна!» / / Трибуна у Воронежі, 26 лютого 2005, с. 4.